А ти знаєш звідки походить слово «мило»?

Легенда свідчить, що слово “мило” латиною (лат. sapo) походить від назви гори Сапо в стародавньому Римі. Там тваринний жир збирався і змішувався з деревною золою багаття. Отримана маса змивалася дощем до глинистого грунту берега річки Тібр, де жителі прали білизну і, звичайно, спостережливість людини не упустила того факту, що завдяки цій суміші прати одяг було набагато легше.

Археологи встановили, що вже 6 тисяч років тому існувало досить налагоджене виробництво мила з лужної солі, рослин, золи, тваринних жирів.

В античному світі мило з козиного або бичачого жиру з домішками золи бука було трьох видів: тверде, м'яке і рідке. Їм можна було не тільки вмиватися, але й фарбувати волосся в жовтий, рожевий або червоний кольори.

Галли, що населяли територію сучасної Франції, використовували для створення зачісок зі свого довгого волосся особливу суміш рослинного масла і червоної земляної фарби. Варто було потрапити воді на суміш, як утворювалася густа піна. Її залишалося змити - і ось воно, чисте, блискуче, об’ємне волосся!

Скіфські жінки робили миючий порошок з деревини кипариса і кедра, потім змішували його з водою і ладаном. Цією ніжною маззю, що мала витончений аромат, вони натирали все тіло. Потім видаляли розчин шкребками, і шкіра ставала чистою і гладкою.

Хоча мило вже було винайдено, багато народів ще довго продовжували користуватися лугом, бобовим борошном, клеєм, пемзою, ячмінною закваскою і глиною.

Знаменитий арабський лікар Ібн Сіна, який жив у XI столітті, радив користуватися милом тільки для обмивання прокажених. Здоровим же він пропонував глину.

Середньовіччя

У середні віка основними постачальниками мила в Європі були міста Неаполь і Марсель.

У 1399 році в Англії король Генріх IV заснував орден, особливим привілеєм членів якого вважалося ... миття в лазні з милом.

В Англії довгий час під страхом смерті члену гільдії миловарів заборонялося ночувати під одним дахом з майстрами інших ремесел - щоб не видати таємницю виготовлення мила.

У другій половині XVII століття у Франції був виданий королівський указ, що дозволяв варіння мила тільки в літній час і лише з попелу та оливкової олії.

У Росії мило почали робити за часів Петра I, але аж до середини XIX століття ним користувалися тільки вельможі. Селяни прали і милися лугом - деревну золу заливали окропом і розпарювали в грубці.